До відчуття, ніби вона живе в чужому будинку, додалися напасті і страшніші. Перша напасть - майже щоденні баклажани у всіх видах, від яких донна Бланка ні в якому разі не бажала відмовлятися з поваги до покійного чоловіка і які Ферміна Даса ні в якому разі не бажала їсти. Вона ненавиділа баклажани з дитинства, ненавиділа, навіть не куштуючи, бо їй завжди здавалося, що у баклажанів отруйний колір. Правда, вона змушена була визнати: дещо в її житті все-таки змінилося на краще, тому що коли п'ятирічною дівчинкою вона за столом сказала про баклажани те ж саме, батько змусив її з'їсти цілу каструлю баклажанів, порцію на шістьох. Вона думала, що помре, спершу коли її рвало жованими баклажанами, а потім коли в неї влили чашку касторової олії, щоб вилікувати від покарання. Обидві речі злилися в її пам'яті як єдиний блювотний засіб, спаявши воєдино баклажанові смак зі страхом перед смертельною отрутою, і тепер під час огидних обідів в палаці маркіза де Касальдуеро їй доводилося відводити погляд від страви з баклажанами, щоб не відчути знову льодову нудоту і смак касторового масла.