Усміхнений робот пояснив нам, що в Кафе Молекулярного Синтезу мається триста шістдесят страв. Для того щоб отримати обрану страву, необхідно набрати її номер на диску автомата, і воно буде синтезовано прямо у нас в тарілках. Ще він сказав, що якщо ми хочемо чогось, чого немає в меню, то потрібно надіти на голову антену і уявити собі це блюдо. Тоді автомат виконає замовлення. 
Я подивився на Мишка і зрозумів, що ми хочемо тільки того, чого немає в меню. 
Люля замовила собі тарілку млинців, а я псевдобіфштекс. Він був рум'яний і дуже апетитний на вигляд, і Люля сказала, що їй не з'їсти стільки оладок і нехай я візьму у неї половину. Так ми і зробили, а я їй віддав половину біфштекса. 
Поки ми цим займалися, Мишко понуро колупав вилкою в винайденій ним страві, що складалася з солоних огірків, оселедця, збитих вершків і малинового джему, намагаючись зрозуміти, чому іноді поєднання найкращого буває такою гидотою. 
Я зглянувся над ним і поставив його тарілку в деструктор, а Люля сказала йому, що, коли придумуєш яку-небудь їжу, потрібно більше зосереджуватися. 
Тоді Мишко почав синтезувати тістечко, схоже на космічний корабель, а я тим часом намагався уявити собі, який смак мав би напій, що готувався для мене, якби в нього додати крапельку коньяку. Мені це майже вдалося, але раптом спалахнув червоний сигнал, і робот,що з'явився на екрані, сказав, що у них в кафе таких речей робити не можна.