Головна | Реєстрація | Вхід

Меню сайту
Хмаринка тегів
Пошук по сайту
Календар
«  Квітень 2014  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930
Архів записів
Наше опитування
Оцініть наш сайт
Всього відповідей: 20
Переклад сторінки
Ми Вконтакте
Друзі сайту
Статистика
Головна » 2014 » Квітень » 16 » Легенда озера Іссік-Куль
09:46
Легенда озера Іссік-Куль

— На вас трикутний капелюх?— грався з своєю жертвою Остап.—А де ж сірий похідний піджак? Ви не можете собі уявити, як я нудьгував без вас. Ну, здрастуйте, здрастуйте! Може, поцілуємося? Чи підемо одразу до засіка, у печеру Лейхтвейса, де ви зберігаєте свої тугрики?

— Спочатку пообідаємо,— сказав Корейко; його язик пересох від спраги і царапався, як рашпіль.

— Можна й пообідати. Тільки цього разу без дурощів. А втім, у вас ніяких шансів. За барханами залягли мої хлопці,— збрехав про всяк випадок Остап.

І, згадавши хлопців, він зітхнув.

Обід для будівельників і гостей був влаштований з євразійським смаком. Казахи розташувалися на килимах, підібгавши ноги під себе, як це роблять на Сході всі, а на Заході лише кравці. Казахи їли плов з білих мисочок, запиваючи його лимонадом. Європейці сіли за столи.

Багато трудів, хвилювань і турбот довелося зазнати будівельникам Магістралі за два роки роботи. Та не менше турбот викликала у них організація парадного обіду в центрі пустелі. Довго обмірковувалось меню, азіатське і європейське. Велику і тривалу дискусію викликало питання спиртних напоїв. У ці дні управління будівництвом нагадувало Сполучені Штати перед виборами президента. Прихильники сухої і мокрої проблеми розпочали двобій. Нарешті осередок висловився проти спиртного. Тоді випливла інша обставина — а як же іноземці, дипломати, москвичі? Як нагодувати їх хоча б найделікатніше? Все ж таки вони там, у себе, в Лондонах і Нью-Йорках, звикли до різних кулінарних ексцесів. Ну і виписали з Ташкента старого фахівця Івана Йосиповича. Колись він був метрдотелем у Москві у відомого Мартяновича і тепер доживав свої дні завідуючим нархарчівською їдальнею біля Курячого базару.

— Ви ж дивіться, Іване Йосиповичу,—казали йому в управлінні,— не підкачайте. Іноземці будуть. Треба зробити щось таке фасонисте, виняткове.

— Повірте мені,—бурмотів старий з сльозами на очах,— я таких людей годував! Принца Вюртембергського годував! Мені і грошей не треба платити. Якже мені наприкінці життя людей не погодувати? Погодую — тоді й помру!

Іван Йосипович хвилювався страшенно. Дізнавшись про остаточну заборону спиртних, він трохи не захворів, та полишати Європу без обіду не насмілився. Складений ним кошторис дуже підрізали і старий, промугикавши собі під ніс: "Нагодую і помру", додав шістдесят карбованців з власних заощаджень. В день обіду він прийшов у нафталіновому фраці. Поки відбувався мітинг, він нервував, поглядав на сонце й покрикував на кочівників, що заради інтересу намагалися в'їхати до їдальні верхи. Старий махав на них серветкою і бубонів:

— Відійди, Мамай, не бачиш, що робиться! Ох господи! Соус пікан перестоїть. І консоме з пашотом ще не готове!

На столі вже стояли закуски. Все було сервіровано дуже гарно і з великою майстерністю. Сторчма стояли тверді серветки, на скляних тарілочках лежало масло з льодом, скручене в бутони; оселедці тримали в роті серсо з цибулі І маслин; були квіти і навіть звичайнісінький сірий хліб виглядав дуже презентабельно.

Нарешті гості повсідалися за стіл. Всі припали пилюкою, всі були червоні від спеки, і всі були дуже голодні. Ніхто з них не був схожий на принца Вюртембергського. Іван Йосипович раптом відчув біду.

— Прошу гостей пробачити,— сказав він запобігливо,— ще п'ять хвилиночок і почнемо обідати. Я маю до вас особисте прохання: не чіпайте на столі нічого до початку обіду, щоб усе було як належить.

На хвилину він вийшов у кухню, пританцьовуючи по-світському, а коли повернувся, несучи на таці якусь парадну рибу, то побачив жахливу картину. Стіл був пограбований. Це так було не схоже на розроблений Іваном Йосиповичем церемоніал споживання їжі, що він аж остовпів. Англієць з тенісною талією безтурботно уминав хліб з маслом, а Гейнріх, перехилившись через стіл, витягав пальцями маслину з оселедцевого рота. На столі все перемішалося. Гості, задовольняючи перший голод, весело ділилися враженнями.

— Та що ж це таке?— запитав старий ослаблим голосом.

— А де ж суп, папаша?— закричав Гейнріх з набитим ротом. Іван Йосипович не відповів нічого. Він лише зробив помах серветкою і пішов геть. Усі подальші турботи про стіл він передав своїм підлеглим.

Коли комбінатори продерлися до столу, товстун з обвислим, як банан, носом виголошував першу застольну промову. Остап дуже здивувався, пізнавши в цьому товстунові інженера Талмудовського.

— Так! Ми герої!— вигукнув Талмудовський, простягаючи у простір склянку з нарзаном.— Привіт вам, будівники Магістралі! Але ж які в нас умови праці, громадяни! Скажу, наприклад, про зарплатню. Не заперечую, на Магістралі оклади кращі, аніж в інших місцях, але ж культурні незручності! Театру немає! Пустеля! Каналізації ніякої!.. Ні, я так працювати не можу!

— Хто це такий?— перепитували один одного будівники.— Ви не знаєте?

А тим часом Талмудовський вже витяг з-під столу чемодани.

— Плював я на угоду!— кричав він, прямуючи до виходу.— Що? Повернути підйомні? Тільки через суд! Тільки через суд!

І навіть штовхаючи чемоданами тих, що обідали, він замість "пардон" люто вигукував: "Тільки через суд!"

Пізно вночі він вже мчав моторною дрезиною, приєднавшись до дорожних майстрів, що їхали у справах до південної частини Магістралі. Талмудовський сидів верхи на чемоданах і роз'яснював майстрам причини, через які чесний спеціаліст не може працювати в цій дірі. З ним їхав додому і метрдотель Іван Йосипович. З горя він не встиг навіть зняти фрака. Він був дуже п'яний.

— Варвари!— кричав він, висовуючись на зустрічний вітер і погрожуючи кулаком у бік Гремячого Ключа.— Всю сервіровку ік свиням собачим!.. Антона Павловича годував! Принца Вюртембергського!.. Приїду додому і помру! Згадають тоді Івана Йосиповича. Сервіруй, скажуть, банкетний стіл на вісімдесят чотири персони, ік свиням собачим. І не буде кому! Немає Івана Йосиповича Трикартова! Помер! Відійшов у кращий світ, іде же нєсть ні болєзні, ні печалі, ні воздиханія, но жизнь бесконечная!.. Ві-і-ічная па-а-м'ять...

І поки старий правив сам над собою панахиду, хвости його фрака лопотіли на вітрі, як вимпели!

Остап не дав Корейкові доїсти компот, витяг його з-за столу і повів розрахуватись. Приставною драбиною комбінатори влізли в товарний вагон, де містилася канцелярія Північної укладки і стояло полотняне ліжко табельника. Тут вони замкнулися.

Після обіду, коли літерні пасажири відпочивали, набираючись сил і снаги для участі у вечірній гулянці, фейлетоніст Гаргантюа спіймав братів-кореспондентів за недозволеним заняттям. Лев Рубашкін і Ян Скамейкін несли на телеграф два папірці. На одному з них було стисле повідомлення:

"Термінова Москва степовий телеграф тире узун-кулак лапки довге вухо кома розніс аулам звістку змичку яка відбулася Магістралі Рубашкін".

Другий папірець був списаний згори донизу. Ось що було в ньому:

ЛЕГЕНДА ОЗЕРА ІССИК-КУЛЬ

Старий каракалпак Ухум Бухеєв розповів мені цю легенду, овіяну диханням віків. Двісті тисяч чотириста вісмідесят п'ять місяців тому молода, швидконога, як джайран (гірський баран), дружина хана красуня Сумбурун палко покохала молодого нукера Ай-Булака. Велике горе спіткало старого хана, коли він дізнався про зраду дружини, яку він палко любив. Дванадцять місяців старий молився, а потім зі сльозами на очах посадив красуню в бочку і, прив'язавши до неї злиток чистого золота вагою в сім джасасин (18 кіло), кинув дорогоцінну бочку в гірське озеро. З того часу озеро й дістало назву — Іссик-Куль, що означає: "Серце красуні здатне на зраду"...

Ян Скамейкін-Сарматський (Поршень)

— Хіба не так?— запитував Гаргантюа, показуючи відібрані у братів папірці.—Адже правильно?

— Ясна річ, обурливо!— відповідав Паламидов.— Як ви насмілилися написати легенду після всього, що було сказано? По-вашому, Іссик-Куль перекладається як "Серце красуні здатне на зраду?" Ой, чи так? Чи не набрехав вам липовий каракалпак Ухум Бухеєв? Чи не звучить ця назва ось в такий спосіб: "Не кидайте молодих красунь в озеро, а кидайте в озеро легковажних кореспондентів, які підпадають під вплив згубної екзотики?"

Письменник у дитячій курточці почервонів. В його записній книжці вже значилися і Узун-Кулак, і дві запашні легенди, приправлені східним орнаментом.

—А на мій погляд,—сказав він,—в цьому немає нічого страшного. Якщо Узун-Кулак існує, мусить же хтось про нього писати?

— Але ж писали вже тисячу разів!— сказав Лавуазьян.

— Узун-Кулак існує,— зітхнув письменник,— і на це доводиться зважати.

Переглядів: 182 | Додав: Kender | Теги: Ілля Ільф, Золоте теля, Євгеній Петров | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar